Департамент душеопікунства: «Душеопікун не може бути байдужим»

Оскільки у зв’язку з подіями війни багато людей потребує психологічної допомоги, то душеопікунство стало особливо затребуваним. Тож при Українській Церкві Християн Віри Євангельської було відкрито відповідний департамент. Про його створення та роботу розповідають працівники департаменту.

Мета створення департамету

Люди переживають у своєму житті різні труднощі, особливо сьогдні. Тож ще до повномасштабної війни йшла мова про те, щоб краще організувати служіння душеопікунства та спрямувати служителів у цьому напрямку. Обговорювали питання підготовки підручника із душеопікунства, який би допоміг служителям у їхній праці з людьми. Але війна розставила інші акценти. З’явилося дуже багато травмованих людей. Тож душеопікунство стало ще більш актуальним. І буквально за кілька місяців після початку війни було створено департамент, який очолив Богдан Левицький. На сьогодні наш основний напрямок — робота з травмою.

На початку задумувалося, що департамент буде працювати всередині Церкви. Але війна внесла свої корективи — і ми працюємо не тільки з церковним середовищем. Тим, хто в Церкві, ми даємо інструменти, як допомогти людям, які отримали травму. А щодо допомоги — то надаємо її усім людям, які звертаються.

Структура департаменту

Структура департаменту відповідає класичній структурі всіх департаментів нашої Церкви. Ми маємо головний офіс. Є відповідальні за душеопікунство в кожній області. Також є відповідальні за роботу різних напрямків цієї сфери служіння. Один із них — це зцілення душевних ран. У наших планах, щоб у кожній церкві проводили групи зцілення чи групи підтримки (як хто назве). І відповідно їх координувала окрема людина. Якщо будуть інші напрямки — то так само хтось буде їх координувати. Основне завдання відповідального в області — організувати служіння, а також надихати тих, хто працює, і вишукувати інших, хто міг би працювати в напрямку душеопікунства.

Що таке травма?

Травма — це реакція людини на якусь подію, на те, що вона побачила, що вона відчула. Цього ми не можемо контролювати. Один побачив під час евакуації матерів із дітьми — і його порвало на шматки. А для другого це не має значення, але раниться, коли бачать пораненого військового. А третього накрило, коли він згадав свого товариша, якого було вбито. Ми не можемо передбачити, коли це станеться та як воно станеться.

Травма і депресія

Наведемо такий приклад. Ми отримали рану на руці, допустимо порізалися. Тече кров — і це природна реакція. Так само — коли ми бачимо якусь ненормальну ситуацію чи потрапляємо в неї — то травмується наша душа. Це природна реакція. Чим здоровіший організм, тим швидше заживе рана на нашій руці. Так само і душа, чим вона здоровіша — тим краще лікує свої рани. Так Господь зробив, що в кожної людини є свій внутрішній ресурс, щоб справлятися із травмами, із важкими ситуаціями. Допустимо, гине хтось із близьких нам людей чи раптово вмирає. Проходить певний час — і сила всередині нас оздоровлює нашу душу. У народі кажуть, що час лікує, але лікує не час. Людей віруючих лікує їхня віра та їхня надія. І це великий бонус. Віра їм дає сили та енергії справлятися зі своїми труднощами. Але коли забагато стресу, забагато ран і немає внутрішнього ресурсу їх подолати — то людина може ввійти в депресивний стан. Отже, щоб цього не сталося — треба лікувати свої травми.

Хто такий душеопікун?

Такий термін як «душеопікунство» — надбання нашого пострадянського минулого. У світовій практиці немає такого терміну, а є консультант. На заході, щоби бути консультантом, то потрібно навчатися 5-6 років, мати базу спеціальних знань. А в нас душеопікунство прирівнювалося до пастирського служіння, до пастирської турботи. І тому говорити, що душеопікуном може бути кожен — це частково правда. Бо нашим друзям, які щось переживають, ми даємо певні поради, молимося з ними, обнімаємо їх, можемо з ними поплакати. І це елементи душеопікунської праці. А коли ми говоримо про певні серйозні речі, які людина переживає, то тут не так просто. Їй потрібен пастор, служитель, який міг би розібратися в тому, із чим людина не може сама справитися. І третій випадок — коли ми помічаємо певний психічний розлад у людини. Її, наприклад, переслідують суїцидальні думки. Тоді варто звернутися до лікарів.

Формати та навчальні програми

Називають 15 мільйонів людей, які отримали ту чи іншу травму під час війни. Більшість цих людей має внутрішній ресурс, щоб справитися зі своїми переживаннями. Але цих травмуючих ситуацій у нас багато, вони відбуваються постійно. А коли багато стресу, то людям бракує ресурсу для відновлення. Тож через кілька місяців після війни ми ознайомилися з програмою, підготовленою американським біблійним товариством, яка має назву «Зцілення душевних ран». Вона передбачає зустрічі людей у групах протягом 5-7 занять, на яких розглядаються такі теми: звідки приходять страждання, що робити з болем, як досягнути прощення. Під час зустрічей дається не дуже багато настанов, насамперед дається можливість виговоритися. Той біль, який у нас, потрібно виговорити. Програма базова для будь-якої церкви, її можна вільно проводити. Вона не вимагає особливих знань. Просто потрібнен фасилітатор (тобто доброзичливий ведучий розмови), який координує групу з 10-12 чоловік і проводить з нею бесіди. Чому групи? Тому що так можна охопити багато людей. Цей формат призначений для тих, кому не потрібне особливе консультування. Якщо взяти до уваги найефективніші способи допомоги людям, то перебування в групі найбільш позитивно впливає на відновлення людини.

Згідно одного дослідження з Гарварду, «Групи надії», як вони їх називають, пришвидшують відновлення у декілька разів. Минулого року ми організували шість таких груп, де навчалися близько 400 людей. Протягом двох місяців цього року навчання відбулося в Тернополі, у Хмельницькому, у Кам’янці-Подільському, а в березні буде в Чернівцях. Там навчаємо служителів наших церков, як проводити такі зустрічі. Ми спонукуємо людей, які навчалися в наших групах, створювати свої групи — і таким способом працювати з людьми. Що цікаво, після цього навчання служителі й самі отримують зцілення своїх травм. І цей досвід ще більше мотивує їх допомагати іншим.

Душеопікунство і психологія

Прямої співпраці зі світськими спеціалістами в нас немає, ми структура церковна, у нас свій контингент і свої інструменти. Психіатри працюють на рівні, який дає право виписувати певні ліки. А консультант не має права цього робити по закону. Але ми, бачачи, що хтось перебуває у глибокій депресії, можемо порадити їм звернутися до фахівців.

Звичайно, ми ознайомлюємось із методами роботи світських консультантів. Я звернув увагу, що багато з цих підходів навіть описані в Біблії. У ній написано, що коли ти хочеш, щоб тобі було добре, то роби те й те. Зокрема нам відомий біблійний текст «За все дякуйте», і ми навчаємо, що потрібно дякувати за їжу, за здоров’я, за близьких — і таке інше. І в психіатрії в роботі з хворими на депресію використовують вдячність і називають цей метод «щоденник вдячності». Це саме стосується груп зцілення. Вони створені на основі спостереження, що коли людина перебуває в соціумі — то легше справляється зі своїми травмами. У той час як Біблія каже нам, що добре людині бути в церкві, бути в спільноті.
Це захоплює, дивує і будує віру.

Коли в Біблії написано: «Прийдіть до Мене струджені та обтяжені — і я вас заспокою», то тут якраз ідеться про зцілення душевних ран людини.

Якщо світські консультанти часто говорять про медитацію, то Біблія нас закликає до молитви, до роздумів над Словом Божим. Якщо говорити про будову мозку людини, то під час травми відключається та його частина, яка відповідає за раціональність, за обдумування, а включається та, яка відповідає за рефлекси. Коли на людину насуває небезпека, то в неї немає часу на обдумування, у неї включається рефлекс — утікай, щоби зберегти своє життя. І чим довше ми перебуваємо в цьому стані, керуємося нераціональним рефлексом, тим більше наше життя стає неконтрольованим і розбалансованим. Дуже важливо запустити механізм думання в нашому мозку. Тому важливо розгорнути книжку, розгорнути Біблію — і думати над Словом. Десь так запускається наше думання — і ми знову повертаємося до здорового, нормального життя. Обдумуємо ситуації й не робимо спонтанних дій.

Душеопікун — Боже знаряддя

Наші поради травмованій людині: вір, іди до Господа, надійся, молися — правильні, хороші, але вони не єдині. Кожна людина підходить зі своїм болем. І коли ми їй скажемо: «Усе буде добре, ти молися» — то це ще не все. Так, ми людей спрямовуємо до Бога, але ми й самі є Божим знаряддям. Ми можемо сприяти, щоб вони відкрилися, запитати, що їх турбує. Дуже важливо дати людині виговоритися, вилити душу. Можливо, під час розмови прийде відкриття, можливо і тій людині також прийде розуміння, як вирішити її проблему. І тут дуже важлива — разом із молитвою, постом, служіннями та спільністю в церкві, читанням Біблії — і практика душеопікунської розмови.
Інколи, розпитавши людину, ми побачимо, що їй потрібно просто відпочити. Ось мама, у неї кілька дітей, вона постійно на ногах, діти будять її вночі, тож коли вона відпочине — життя налагодиться. Треба розуміти, що кожна ситуація різна, і не треба діяти за шаблоном.

Відповідальність душеопікуна

Консультування передбачає як мінімум вислухати людину, вникнути в її проблеми. Я не скажу, що душеопікун має перейнятися ними, як власними, але він не може бути байдужим. Щоб допомогти, то потрібно вникнути у питання делікатні, глибоко особисті. Але при цьому пам’ятати, що ці розмови конфіденційні. І коли ми говоримо про стосунки, то тут не стосунки просто братів чи сестер в церкві, а вже передбачається таємниця сповіді, тут уже є певна відповідальність і потрібно дотримуватися стандартів професії. Тому ми на наших навчаннях наголошуємо, що одне із правил — правило конфіденційності, щоб людина почувала себе у безпеці під час розмови чи спілкування. Тобто людина під час зустрічі з консультантом має відчувати захищеність, прийняття, спокій.

Коли йде мова про міру відповідальності під час душеопікунської розмови, щоб вона мала результат, то можна сказати, що відповідальні дві сторони. Але якщо бути чесним, то розуміємо, що відповідальність за те, щоби не втопитися й бути живим, лежить на тому, хто тоне. Він має бути більш зацікавленим. Але ми трішки зачепили питання депресії. То під час неї людині життя не миле. Вона думає: навіщо старатися, навіщо прикладати якесь зусилля, якщо немає сенсу. Ось тут більша відповідальність душеопікуна, щоб запалити іскру життя, повернути бажання жити, показати, що жити варто й жити можливо.

Треба пам’ятати, що який не був би досвідчений душеопікун, навіть якщо має всі знання, зціляє не він, а Христос. Ми повинні свої душі з усіма травмами довіряти Христу, Який лікує. Це те, що дає величезну перевагу християнам над тими людьми, які не вірять у Бога.

Коли людина невіруюча обирає за консультанта християнина, то таким чином вона погоджується на християнський підхід до вирішення проблеми. Уся методика консультування та виведення людини з її болю будується на християнських цінностях. Тож велике значення для лікування травм має віра в Бога. І тому в пріоритеті — показати людям важливість стосунків із Богом.

Душеопікуни в церкві

Якщо говорити про душеопікунство в церковному середовищі, то, по-перше, пастори, узагалі служителі мають ними бути за замовчуванням, бо вони покликані турбуватися про людей в церкві. Є люди обдаровані від Бога, вони щирі в розмові, мудрі для порад. Люди це відчувають і приходять до них. А по-друге, кожен із нас може бути душеопікуном для свого ближнього. Коли ми бачимо когось, хто страждає, то не кажемо: «Іди до пастора, нехай він за тебе помолиться й дасть тобі пораду». Ми можемо цю людину обняти, налити їй чаю чи кави й мати з нею довірливу розмову. І для більшості людей цього достатньо. Ну ще раз скажу: Бог так чудово створив людину, що вона має в собі через довірливі стосунки можливість для відновлення своєї душі.

Якщо ви душеопікун і маєте з людьми багато розмов, у яких вони діляться своїми травмами, дуже важко це сприймати так, щоб нічого не залишилося у вашому серці. Тут ми стикаємося з таким поняттям, як вторинна травма. Тобто ми травмуємося від травм інших людей. І тому порада номер один — майте стосунки з Богом, щоб Він зміцнював ваш розум і серце. А номер два — майте власних душеопікунів, але більш досвідчених, щоб ви могли ділитися з ними тими переживаннями, які отримали під час допомоги іншим. Не тримайте нічого з почутого в собі, щоби бути не тільки тими, через кого Бог зціляє, але й тими, кого Бог зціляє.

Місія кожного християнина

Християни щасливі тим, що вони мають Бога. Бо коли щось турбує нашу душу, то ми можемо це на колінах вилити перед Ним. Спілкування з Богом — це неймовірні ліки, які цілюще впливають на нашу душу й наше серце. А з другого боку, ми маємо бути більш чутливими, коли хтось нам розповідає про свої проблеми. Не треба говорити: час вилікує, я тебе розумію, все пройде. Просто потрібно замкнути свої губи на замочок і дати людині виговоритися. Обняти, помолитися й сказати, що та людина завжди може до вас приходити. Для цього не обов’язково бути служителем. Це місія кожного християнина. Якщо маєте якусь проблему, в собі не тримайте її, знаходьте людей, яким ви можете довіритися. Їдьте до них, попросіть, щоб вас вислухали. Скажіть: «Не перебивай мене, не давай мені порад, просто мене вислухай». І говоріть.

Розмовляв Василь Мартинюк

"Благовісник", 1,2024